Історичне скло
Скляний посуд та прикраси виготовлялися ще в Єгипті та Месопотамії близько 3000-2500 рр. до н.е., тому людство виробляє скло більше ніж 5000 років. Скло було привезено з Єгипту на територію Риму, а також до Греції та Візантії. Після цього на північне узбережжя Чорного моря близько III-IV ст., а потім в Київську Русь. В Україні є близько 90 населених пунктів під назвою Гута або подібні назви, що походять від слова "Гута". Існує ще багато відповідних назв: Гутище, Гутисько - давнє місце виробництва скла. Українські скляні вироби виготовляли "скляниці" (так називали колись усі вироби зі скла) не лише для українського ринку, а й також експортували до Польщі, Литви, Німеччини та інших країн. Скляний посуд та намисто, виготовлені в I-II ст. до н.е в римських колоніях на півдні сучасної України (тут було перше виробництво скла на території України). Процес плавлення скла на той час був досить примітивним, і досягти прозорості було досить складно. Для цього потрібно було видувати скло якомога тонше. Давні склодуви були надзвичайно кваліфікованими, і посуд в музеї - прекрасна демонстрація цього. Їх вага менше 100 грам. Сьогодні важко знайти склодува, здатного виконувати так високоякісно та філігранно.
Скляне намисто,
близько I ст. н.е.
Римська пляшка,
близько I ст. н.е.
Скляний посуд,
близько XII-XII ст.
Келих,
XVI ст.
Київ був головним центром виробництва скла у Київській Русі на початку XII ст. Виробництво скла переходить від потреб церкви та княжих дворів до потреб простих людей. Стародавні склярі засвоїли майже всі досягнення цивілізації в цій галузі. Продукція київських цехів продавалася на великих територіях від Рейну до Уралу. Київ і надалі залишався головним центром виробництва скла протягом наступних століть, проте виробництво скла розвивалося також у Звенигороді, Галичині, Чернігові та інших містах. В експозиції представлено скляне намисто та посуд XI-XII ст., а також фрагменти браслетів, знайдені під час розкопок у Звенигороді та Галичі. Скляне намисто, відоме з давніх часів, було поширене в Київській Русі починаючи з X ст. Кольори, форми та способи оздоблення значно розвинулися з того часу. Це сталося завдяки способу скручування гарячого скла на металевому дроті.
Скляний посуд,
XVIII-XIX ст.
Чашка,
поч. XVII ст.
Келихи,
XVIII ст.
Віват келих,
XVII ст.
Виробництво скла в Україні до середини ХІХ століття зосереджувалось переважно в невеликих цехах, що належали окремим родинам склодувів. Більші за площею скломайстерні належали поміщикам, козакам та монастирям. Розкопки цеху поблизу Унівського монастиря (Львівська область) змінили світогляд про українського склодува цього періоду. У цій майстерні виготовляли посуд та скляні вікна - стандартний асортимент кожного невеликого склозаводу того часу. Різниця тут полягає лише в кількості прийомів, які там використовувались - розтоплювали кілька кольорів скла: кобальтовий, синій, білий, зелений, коричневий і фіолетовий. Зокрема, біле скло розплавляли для імітації порцеляни, яка була завезена в Європу з далекого Китаю і на той час була дуже дорогою. Біле скло декору прикрашали стійкими живописними емалями.
Попит на скляні вироби зріс наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Скло використовувалося в оптиці, фармації, пляшки як тара з'являлися у повсякденному житті тощо. Одночасно з цим зростало виробництво віконного скла як окремої промислової галузі. З'явились печі з високими димоходами, британці почали виготовляти свинцевий кристал - м'який, придатний для шліфування та полірування скляного типу. Склодувна промисловість у Галичині почала конкурувати з такими високорозвиненими фабриками Австро-Угорщини, як Богемія, Сілезія, які мали дуже міцні традиції шліфування, гравірування та фарбування на склі, виготовлення дзеркал, деталей люстр та канделябрів, ювелірних виробів зі скла. Під час наполеонівських війн ці регіони вступили в період тривалої кризи, яка спричинила міграцію майстрів скляного виробництва в інші регіони Європи, включаючи Галичину. У 1780 році на відстані 3 км від новозбудованої дороги на Закарпаття, в лісі біля міста Сколе княгиня Ізабелла Любомирська побудувала завод високоякісного шліфованого скла. У середині XIX ст. ера "цехів в лісі" закінчилася по всій Європі. Нові підприємства, створені в промислових центрах, вимагали більше робочої сили, залізничного сполучення, послуг з доставки матеріалів та відвантаження продукції. На території сучасної України цей процес розпочинається в 70-х роках XIX ст. Але останні лісові цехи ще існували на Волині і Галичині до Першої світової війни, випускаючи обмежений асортимент простого скла.
Чашки,
XVII ст.
Графин,
сер. XIX ст.
Склянка, Коростівська гута,
поч. XIX ст.
Келих, Коростівська гута,
поч. XIX ст.
Новий етап у розвитку художнього скла та ужиткового мистецтва починається з кінця 50-х років. В радянський період на головних склозаводах працювали дизайнери, що сприяли докорінному розширенню виробничої лінії, покращенню художньо-технічної якості всього виробництва скла за порівняно короткий період. Також відкрився шлях до всесоюзних та міжнародних виставок та ярмарків, які забезпечили справжній розвиток українського художнього скла у 1960-1970-х роках. Традиція "старовинних скломайстерень" еволюціонувала у двох напрямках, тісно пов'язаних між собою: "народна пластика" та "мистецтво і бароко". У 80-х роках у СРСР існувало кілька десятків фабрик художнього скла. Найвідомішими серед них були Київська фабрика скляного мистецтва, Львівське виробниче об'єднання "Веселка", Львівська кераміко-скульптурна фабрика, завод в Романові, Бережанах, Донецьку. Показовою була продукція асоціації "Веселка", Стрийського склозаводу, Львівської фабрики експериментальної кераміки та скульптури, так званої Львівської скляної фабрики №1.
